Аватари

Аватари.
Якось, на початку російської окупації, я дуже посварилася з однією жінкою, що розповідала про алкоголізм в армії.  Вона в фарбах розповідала всякі нісенітниці про бійців, які, начебто, п'ють горілку, а потім бешкетують. Я не повірила і не вірила, доки сама не побачила, своїми очима.
Не всі там сині, з ранку до ночі, та випадки є. І так, про мою зустріч з аватарами.
Приїхали ми якось, на один голодний і роздягнутий блок пост на кордоні Донеччини і Луганщини з допомогою.  Вийшли, вітаємося, а перегар, так і ріже, не від усих, вибірково. Але всі адекватні, по виду і не скажеш, що під "градусом". І раптом, до нас підходить справжній аватар з автоматом. Синій, ледве тримається на ногах і починає "гуморити" автоматом. Наставляє на нас, голосно регоче. "Гуморист". Звертаюся до старшого, прошу забрати зброю у п'яного чоловіка і чую у відповідь: "Все нормально! Не хвилюйся, він шутить." Я наполягла, сказала, що я реально його боюся  і якщо не приймуть міри, я тут в останній раз.  Автомат в нього відібрали. Більше я туди не їздила. Ні разу.
Зустріч друга. Домовилися про зустріч з підрозділом артилеристів, приїхали в  населений пункт, люди, місцеві жителі, всі дивляться на нас косо. Чекаємо в центрі. Приїзджають грузовою машиною. Починаємо розвантажувати бусика і носити до їхньої машини, а вони не дають до неї підійти, кажуть, "складайте тут, ми потім погрузимо".  Всі троє на підпитку. В кузові авто - артилерійські стріляні латунні гільзи... багато, їхали заразом, здавати в пункт прийому металу.  Ми залишили допомогу біля машини і повернулися до бусика. А аватари пішли знайомилися з місцевими красунями в супер коротких спідницях, на високих підборах.
Хлопці волонтери почали заводити нашу машину, а вона глохне. Всі троє  крутяться біля мотора,  хтось лягає на ковдру під машину, хтось, в кабіні. Я сиджу в салоні і все це наблюдаю. Люди, яким ми привезли пів буса допомоги, регочуть з дівками.  Мої волонтери хлопці продовжують працювати з бусом.  Хвилин через сорок, аватари прощаються з дівками, кидають нашу допомогу в свою машину і їдуть геть. Не підійшли, не запитали, що трапилося, чого ми стоїмо, чому хлопці, по черзі, лежать під машиною. На вулиці стояла пізня осінь. Холодно, темніє. А додому їхати близько трьохсот км.
Почали ми думати, як нам вибратися з халепи. Кому дзвонити, просити допомоги, а може і ночівлі. Біля нас крутяться якісь підозрілі чоловіки. Бусик наш з польськими номерами. Коли, ми майже, втратили надію, хлопці завели бус. І хоча, на нас чекав ще один підрозділ, ми не ризикнули їхати, зателефонували, що поламалися і їдемо до дому. До батальону "Горинь" треба було проїхати ще 120 км.  Ми втратили багато часу, на вулиці стояла темрява. Горинці, коли взнали, як нас покинули артилеристи, були вражені. Просили почекати, хотіли приїхати і  тягти нас на буксирі до себе в розташування. Обіцяли, що ранком допоможуть з ремонтом. Якби ближче, то ми б погодились, а 120 км. бути на прицілі, самим підставлятися і хлопців наражати на небезпеку, не стали. До горинців ми поїхали іншим разом, на іншій машині, а ось до цього підрозділу, ні. Якщо є на горілку, то і на все інше, знайдуть. З часу цих зустрічей, пройшло вже більше року, та якесь негативне відчуття залишилося.
На щастя, на цьому, моє особисте знайомство з аватарами в зоні АТО, закінчилося. Я пишу тільки про власні випадки, бо те, що розказують, обростає слухами і перетворюється на якісь казки. Я не буду писати про ями, в яких кидали п'яних, про клітки, в які їх садили, про дерева, до яких їх примотували скотчем. Я не бачила. Кажуть, такими методами комбати боролися з аватарами. Держава мовчала. І ось, нарешті, почала карати військовослужбовців за п'янство. Карати грошима, льготами, коштами на лікування.
Я розумію, що війна, це стрес, це горе, біль, страх. Та п'янство, не вихід. Це ще гірше, ніж п'яний за кермом. А ще я вам скажу, багато чого залежить від командира.
Хтось, напевне, скаже, що я не повинна була про це писати, та це не тайна. Польові волонтери багато чого бачать, то тільки паркетні ходять в рожевих окулярах.
Маю надію, що після втручання держави  в дії ЗСУ, це негативне явище зникне. І не буде більше шевронів "Аватар", а значення цього слова повернеться до свого початку, фантастичного фільму і набуде знову позитивного значення.

Початок. Перша поїздка. 24-25.10.2014

Я волонтер.

   Я - волонтер в зону АТО, допомагаю українській армії. Збираю, те, що дають люди, купую, згідно потребам,  сама везу. І так, трохи більше, ніж півтора року. Кожну поїздку, я звітую, описую все, свої враження, ситуацію. Але я так і не написала, чому стала волонтером для захисників. Коли мені це питання задала тележурналістка, я відповіла, що виникла фізична потреба, щось зробити для захисту України. Я розуміла, не  можна сидіти і чекати,  треба допомагати. За віком, ми з чоловіком, не підлягаємо  мобілізації, та й за станом здоров'я, воїни з нас не дуже. Новин з фронту, тоді було дуже мало. А тут, раптом, повідомлення, що в Дніпропетровську відкривають наметовий шпиталь, прямо в на території аеропорту,бо багато поранених хлопців після обстрілів російськими найманцями. Страшні втрати на Саур-могилі, біля Лисичанську, в донецькому аеропорті.  На прохання  однієї чудової людини, мого викладача в коледжі, я почала збирати постільну білизну, ліки, одяг для поранених.  Люди за дві доби принесли вражаючи велику кількість необхідного. Квартира стала перетворюватися на склад. Все зібране було відправлене в шпиталь. 

Квартира-склад

   Далі, я зателефонувала в одну громадську організацію і сказала, що хочу допомагати.  Збирала, відправляла. Знову збирала. Було таке, що кожного дня у мене було назбиране на машину, ту що їздила до хлопців.

    Та в один момент, зрозуміла, що цього мало. Мені треба самій відвозити. Не в склади штабів, а бійцям, на фронт. Бо якось, одна жінка мені кинула в обличчя: "Якби ми знали, що воно дійде, куди треба". І я почала їздити сама.  Тепер, вже з повною впевненістю, я знала, коли, кому і що я відвезла.

    А тепер, про найпершу мою поїздку в зону АТО.

http://www.imbf.org/tools/info/images/map-ato-24-10-2014.jpg

Стояла середина жовтня,  починало  темніти рано, ночі ставали холодними. Водій мене попередив, що будемо залишатися на ніч, бо пересування вночі там заборонене і дуже небезпечне.  В перший свій виїзд, ми везли допомогу в чотири підрозділи, всі вони доволі далеко один від одного, треба встигнути за світловий день. Виїхали зовсім рано, 0 п'ятій ранку.

   До бусика приєднаний причеп, що б більше корисного і потрібного влізло.  Виїхали, звичайно, в темряві, ранок зустрічали в дорозі. Перша адреса,  бердянські прикордонники. Мій напарник водій вже з ними знайомий, я - новачок. Придивляюся, прислухаюся. Хлопці, тільки повернулися з чергування, лягли відпочивати, а тут ми. Вони зірвалися, в чому були, напів сонні, та дуже вдячні за допомогу. Від фотоапарату не ховаються,  обличчя не закривають, доброзичливі, Єдине, чим переймалися, це те, що не в формі, та ще й у капцях.

   Перевантажилися, хлопці їдуть в розташування, а ми прямуємо далі, в сторону Маріуполя. На під'їзді в Володарське на нас вже чекає інший підрозділ, артилеристи 55 арт бригади.

   Теплі обійми,  перевантаження, радість від  ковдр,  одягу, їжі. Побажання на майбутні приїзди і фото на пам'ять. Питаю,  чи можна фотографувати. Відповідь мені сподобалася. "Ми на своїй землі. Нехай вороги ховаються!"
   Ось ми вже проїхали Маріуполь, перетнули велику кількість блок постів, всюди перевіряли наші документи, запитували, що веземо і пропускали далі. Мені було страшно, не звично. Всюди військові, багато зброї, військові автомобілі назустріч.  Сьогодні я побачила, як виглядає війна.  Тоді я так думала. Але війна виглядає по іншому.  Вона страшна, холодна, жорстока і вбивча. Вона тхне смертями. Це я зрозумію потім, коли буду  бігати по команді "Воздух" від обстрілів ворожої артилерії.
   Не зважаючи на обставини, до волонтерів ставлення дуже гарне, привітне. Хлопців, що стоять на блок постах, пригощаємо смаколиками, чай, кава, печиво, шоколадки, лимони. А також, шкарпетки. Все це стоїть в коробці у мене в ногах. Добралися до місця зустрічі, чекаємо.

   Приїхали на великій військовій машині, всі молоді, гарні, синочки. Комбат, красень Денис, віком, не більше 25 років. Ми привезли  комплекти натільної білизни на всю батарею. Де-кілька десятків пар берців, тепленькі рукавички. Я розумію, що не побачу побут, бо ми не поїхали в розташування. Підійшла до Дениса комбата. Кажу, що хочу побачити, як вони живуть.  І ось вона, шалена радість! Денис дає дозвіл. Напарник залишається на блок посту чекати, а я сідаю в їхній КАМАЗ. От як я туди дерлася... але все, вже в кабіні. Комбат попросив нічого не фотографувати без його дозволу. Приїхали. В полях,  розбита вщент, будівля якогось складу. Машина  заїхала прямо в руїни.

   Стелі майже немає. Стоять тільки стіни.  Я відчуваю жах від умов, в яких живуть артилеристи, а вони кажуть, що в них королівські умови, техніка закрита від ворога,  будівля не захищає від опадів, та береже від вітру. А далі мене повели в солдатські намети. Великий намет, темно але тепло. Топляться буржуйки, які привезли волонтери.  Денис йде попереду, за ним, я, а за мною, Петро, зам по виховній роботі.  Балакають тихенько, бо хлопці сплять після чергування, та  деякі, просинаються. "Відпочивайте, - каже Денис, це волонтери приїхали". І той голос з темряви я запам'ятала на все життя: "Наші янголи прилетіли".  Я плакала навзрид. Мене закрутили в вирії всі почуття разом. І страх, і біль, і образа на владу за ті умови, в яких живуть хлопці, і на відсутню відповідь, чому війна з російською стороною? За що?
   В другому наметі, голос з темряви в мене запитав, звідки я приїхала. Відповідаю, що з Запоріжжя, "я теж, а з якого району?" Кажу, що я з острова Хортиця. "Я теж". Зі мною діялося щось неможливе. Я записала телефон свого майже сусіда, взнала його ім'я. Забігаючи наперед, скажу, що по приїзду я оббігала всіх жителів мого Наукового містечка і ми зібрали Валерчіку особисту посилку. А потім, я зустрілася з Валерою і Денисом в частині, коли вони приїхали на ротацію.
   Подивилася я справжній солдатський побут, чим харчуються, взнала, що готують самі, бо те, що привозили централізовано, їсти не можливо. Питаю про потреби і втрачаю мову. Вони просять прапор України і шеврони ЗСУ. Та невже, країна не в змозі забезпечити хоча б такими речами? В мене, на волонтерському рюкзачку був маленький автомобільний прапор, подарувала. А дома купила ще і відправила їм на всю техніку.  Саме, в цій батареї я вперше побачила гаубиці. Фотографувати Денис не дозволив, і залізти на пушку теж. Все це в мене буде по переду і в великих кількостях. А там, я відмітила про себе, що на всіх гарматах написані жіночі імена.  Далі, мене посадили в легковий автомобіль, не гнати ж КАМАЗа, і відвезли на місце, де ми розвантажувалися. Поки я їздила в поля, мій напарник спілкувався і пригощав хлопців на блок посту.
   Вже стало сутеніти, а в нас, залишалася ще одна адреса.  Дорога повела в Донецькому напрямку, а ми поїхали кудись, в бік.  Продовжуємо подорож  до Мостиського бойового прикордонного загону "Скеля", там квартирують наші бійці з 55 арт бригади. Але допомогу веземо на всіх, не ділимо на ваших і наших.  Саме в них ми і залишимося на ніч.

Приїхали. Знайомимося, перевантажуємося. Хлопці живуть в бліндажах,  бігають по окопах. Кухня, в приміщенні хімічного складу, де ще при совку тримали добрива і отруту для обробки рослин на полях.  І хоча, стіни побілені, приміщення не перестає бути просякнутим  отруйними речовинами. Вікон немає. Двері тоненькі. Миші ходять табунами. Всі привезені харчі ховаємо в скрині з під патронів, і в мішках вішаємо на стіни.  Біля мене  крутиться красивий хлопчик, питаю чи він "пан кухар?" А він мені каже:"сьогодні я чергую біля плити, та я не кухар, я кулеметник на БТРі".  В цій кухні дуже холодно, в дірки з під колишніх вікон залітають горобці,  Я замерзла так, що вже й балакати не могла. Ваня, цей хлопчик кулеметник, приніс мені свої зимові берці, розтопили плиту. Питає в мене, чи допоможу я з  приготуванням вечері. Звичайно. Вирішуємо варити гречку з тушонкою. Все вирахували. Треба дві банки, Іванко каже, три. " Три, багато, вам може стати не добре від жирного", умовила. Та він, за моєю спиною, додатково, таки висипав пів банки. Так, як ми привезли овочі, хлопці попросили зробити їм салат, з майонезом, який ми теж привезли, сказали, що б "як вдома". Зробила я їм салату, каша зварилася, нарізку вони зробили самі. Стали вечеряти. Сидіти в них немає на чому, тому, їдять стоячі. Вечеря длилася довго, поки всі не поїли, бо багато постів біля їхнього розташування. В процесі приготування вечері, розпитую, про хлопців. Всі до одного родом з Західної України. Іванко, бо з ним я спілкувалася найбільше, розповів, що недавно одружився, дівчина красуня, дуже її любить. Та через два тижні після весілля пішов захищати  Україну. Скучає.  До кухні заходить ще один чоловік. Лікар. Його викликали до бійця, в якого флюс. То я стала свідком, як він видалив бійцю хворий і болючий зуб.  Швидко, професійно і без вагань. Картина була така: сидить хворий, один боєць притримує йому голову, другий світить ліхтариком в рота, а лікар з інструментом чекає, коли подіє укол. Все закінчилося добре, на ранок у Сергійка вже не була пухла щока. З лікарем, Бейло Бейловичем я теж познайомилася. Він пригостив мене шоколадкою, а мені так соромно було її брати. Почала відмовлятися, а мені так строго сказали, що я не повинна ображати лікаря. Довелося взяти. Сергій, якому видалили зуб, подарував мені іконку Божої Матері, з молитвою оберегом. Познайомилася  і з Валерчиком, він, не буду казати, які обов'язки  виконує в підрозділі, йому ми подарували кікімору, маскувальний костюм. Він дозволив мені першій приміряти. А потім, весь вечір грав на гітарі і співав українські пісні. Талановитий хлопець.  Вони, в цьому підрозділі, всі співають гарно. Та в першу зустріч, соромилися. Тож співали мені пісні Валерій та Іван.
Всі бійці вдягнені в різну форму. Запитую, чому. Кажуть, купували самі, кому батьки, кому всім селом збирали.
Є в підрозділі службові собаки і дві приблуди. Живчик і Муха. Муха, крихітна за розмірами, живе в бліндажі. Живчик, непослух і шкода, живе в кухні і спить біля плити. Цього песика, хлопці звуть сепаром. Він краде все, що можна дістати, шкарпетки, устілки, берці, сорочку, рушник, все що можна вхопити в зуби і несе на мінне поле.  Хлопці бачать свої речі, а взяти не можуть.  Тепер не кидають нічого, там де Живчик може дістати.
А потім, до мене підійшов маленький худенький хлопчик і запропонував провести  в бліндаж, що б я відпочивала. Я йому кажу:"синок, а чого тебе всі називають Іванович? Ти такий молодесенький" А він:"не знаю". Потім, я взнала, що цей хлопчик - командир підрозділу, товариш майор.
Заходимо в бліндаж, а там така краса. Всі стіни, стеля, підлога обшиті деревом. Спальні місця в два яруси. Мене поклали спати на першому "поверсі", дали мені спальник з хутром всередині, хоча я брала свій. Попередили, що б я не лякалася мишей, якщо по мені вночі бігатиме мишка, не кричати, а взяти її за хвостика і поставити на підлогу. Хлопці чергували по де-кілька годин, то  в бліндажі весь час був рух, хтось приходив, хтось йшов. І всі, вибачалися, що мішають мені спати. А я просила вибачення у них, що створюю їм незручності. А ще, вони топили буржуйку всю ніч, що б я не замерзла.  Провалюючись в сон, я чекала ранку, треба їм ще чогось приготувати.
Ранок виявився морозним і надзвичайно гарним.  Подивіться на фото. Як можна не любити і не цінувати свою чарівну Україну?  А яка гарна табличка з написом!
Приготувала сніданок, сардельки і арнаутку з вершковим маслом,  порізала свіжі огірочки половинками,  поставила нарізану ковбаску і сало, копчені щічки. Коли всі поснідали, пішли до БТРу, на ім'я Віра, фотографуватися. БТР вкритий льодом, та я все ж видряпалася, бо дуже хотіла подивитися, що то за звір.
Нам пора додому, а вони дивляться в вічі і питають, коли приїдете ще. Я не можу стримати сліз.  Приїдемо. Обов'язково. Ви тільки, тримайтеся, живіть! Ви, наше майбутнє! Тоді я ще не знала, що цей підрозділ буду навідувати до березня, до того дня, коли вони підуть на ротацію і вже не повернуться в зону АТО. Але то вже буде інша розповідь.